Це буде не сьогодні… (продовження)

Попрощавшись з сином і дружиною Іван вийшов на вулицю. Думаючи над тією ситуацією, в якій опинився, йшов темною вулицею в напрямку площі Митної. Тут на нього мала чекати кур’єрська машина де до його відома буде доведено наказ головнокомандувача, президента України Андрія Пеха.
Було близько 2-ої години ночі коли Іван підійшов до автомобіля. До нього зразу ж підійшов полковник зенітно-ракетних військ Білан Павло. Обоє вже давно знали один одного:
– Бажаю здоровя, пане генерал-полковник!
– Вам теж доброго здоровя, - відповів Іван.
– Мене призначили звістити Вас про призначення на пост командувача південно-східної групи військ, яку доповнено українським Чорноморським флотом. Два дні тому в Криму за сприяння росіян відбулося повстання. Вашим завданням буде витіснити російську армію з меж України, а також спільно з військово-мирським флотом країн НАТО, котрий прибуде через декілька днів заволодіти Севастополем.
– Це все?
– Ви маєте зрозуміти що на вас покладена велика відповідальність! Змушений вам повідомити, що годину тому наші підрозділи були змушені покинути Харків! Ця машина відвезе вас у штаб, де вам нададуть усю інформацію, що стосується майбутньої військової операції.
Минуло два місяці, Іван тепер командував групою армій „Богун”, яка наступала в напрямку на Курськ та Москву. Йому ще і досі не вірилося в те, що Чорноморський флот Росії капітулював після першої ж сутички з флотом США. Втрати його частин при здійсненні операції „Крим” вимірювалися лише декількома десятками осіб. В цей же час в полон попали десятки тисяч російських військовослужбовців. Тепер перед ним поставлено інше завдання, наособистій зустрічі з президентом йому було надано звання маршала. І тепер перед ним стояла задача здобути Курськ, під яким росіяни зосередили три свої армії, і планували дати генеральну битву українцям...
– Кидайте резерв, - знервовано викрикнув Іван. „Як могло таке статися?” – думав він. Ніхто не чекав, що проти120-ти тисячного українського корпусу росіяни кинуть понад півмільйонну армію. В ситуації, що склалася, залишалося тільки одне, – стримувати противника поки є можливість і чекати на підтримку союзників. Обнадійливим було те, що китайська армія вже перейшла Урал, а естонці та латиші зайняли Санки-Петербург.
– Пане маршал, генерал-майор Табінський Ярослав, наші втрати становлять більше 15-ти тисяч.
– Віддайте мій наказ, утримуємо позиції до 20 години наступного дня.
Іван став поряд з картою і почав обдумувати різні варіанти розвитку небезпечної для українців ситуації. Наступила ніч, а він все обдумував і стояв над картами місцевості. В приміщення вбіг радист:
– Пане маршал, до нас рухається 40-тисячний корпус, який Грузія передала у ваше розпорядження, а з Заходу до нас направляється польська і німецька армії, чисельністю понад 150 тисяч, які прибудуть через два дні...
– Дякую, ви вільні, – і на обличчі у Івана появилася усмішка. Про себе сказав: „Ми ще покажемо вам Курську битву”.
Зранку третього дня почалася велика битва, яка в підручники історії ввійшла під назвою „Курський котел”. Її результатом був повний розгром росіян, і в захопленому Курську ще довго можна було почути, як німці співали „Дойчланд, Дойчланд: Убер айтес!”. Війна була майже закінчена, залишки росіян обороняли Москву, але капітуляція Росії ні в кого не визивала жодного сумніву.
















Смотрите также:

No related posts.