Последнее…

                                                                          Біле

(нічні роздуми)

             

            Ці відчуття. Ввважай, що вони повсюди, і найсумніше, що вони повністтю оселилися в моєму тілі...Вважай, що наснився жахливий сон. Я не можу заснути...Хоча я сплю, а заснути не можу. Не можу!!! Я лежу у цьому синьому світлі і моїм думкам не даюсть спокою. Я не знаю хто їми там тріпошіть у моїх місках, та заснути я не можу...Щось гортає мої думки і вириває сторінки звивин. Вириває не для того, щоб викинути і допомогти мені позбутися неприємних спогадів, а навпаки. Дістає, вириває. Потім мне у  величезній руці, з такими бридкими пальцями, потім знову розгладжує цей пом’ятий клаптик хворої пам’яті і встромаляє у мою голову. Встромаляє так голосно, щоб я ще довго згадувала, що було на цій сторінці-звивині.

  

          Я мабудь, вже не зможу нікуди втікти. „Щось” в мені почало рости. Воно таке біле. Так, точно, його колір білий. Воно не засинає також разом зі мною. Ми ходимо з ним у двох вздовж кімнати, я падаю додолу, щоб хоч якось заснути, нехай у кому назавжди, та нічого все одно не виходить. Я собі лежу, а оте біле дивиться на мене, то зі стелі то взагалі вляжеться разом зі мною і лежить. І нічого не можна вдіяти... Щось таке меланхолійне і дуже біле. Такий білий. Такий ядучо-сліпучий колір. Мабудь, мамця в дитинстві його купала у порушку для білих речей замість дитячого мила, і ця клята білизна в’їлась в нього і не дає МЕНІ заснути...

            Якщо впитися, напитися, накуритися, нанюхатися, наколотися, перевпитися, перенапитися, перенакурится, перенанюхатися, перенаколотися, то все одно нічого не допомагає. Цей колір стає ще більш білим і таким желейним. Можна цілу годину на нього дивитися і як то кажуть „прозрівати” яке воно біле. Воно кружляє по кімнаті і ще іноді сміється і завиває. Хм...можливо привид? Та ні, привиди добріші. І взагалі, чи вони існують?.. питання не однозначне і не локанічне. Розтягується на довгі роки у пошуку істини. Книги, папери, досліди, телепердачі. Свідки. Різна химерна техніка,яка ніби то може встановити їство привида, духа чи ще якоїсь потойбічної істоти.

            А я думаю, що то все маячння. При чому повна! Моя думка про привидів  склалася ще в дининстві.Після того, як одного жахливого і жаркого літа в мене померли всі палко коханні мною люди і я зрозуміла, що те все потойбіччя маячння!    Ключовим тут є не так „жахливо”, як „жарке”. Саме „жарке” і робило його жахливим. Не можливо було дихати і знаходитися на вулиці. А ці маленькі клітки для людей, теж старалися, як могли парити на мої почуття. Сльози, які стікали інколи, перетворювалися на пару і залишали червоний слід в очах. Цей червоний слід і досі шрамом красується в мене у очах. В одному і другому. Моє літо тоді проходило між кладовищами і цими клітками. Я все дивилася і думала. Думала і дивилася на ці незалежні від цього світу обличчя. І заздрила! Ні, не їхнії померлості, а їхніій незалежності від цього, навіть спекотно-жахливого літа. Від того, що їм вже все фіолетово, або біло, або ще там якось, як вам більше подобається. І мабудь тоді то і в мою маленьку, але дуже світлу голову прийшла ця думка. Привидів не існує, так само, як і духів! Можливо існує душа, яка там собі літає в небі поміж хмарками і іноді залітає в чиєсь розпустне тверде тіло, проте це все! Привидам і духам ні до чого лякати людей своїм існуванням. Їм це просто не потрібно,вони такі ж незалежні, як і померлі які лежать у домовинах. І якщо включити, якесь більш земне мислення, то от що виходить: люди, ну там сини, або дочки, або ще щось земне, має звичку забувати про когось. Іноді забувати навіть власних батьків...То скажіть, на біса цим привидам повертатися на цю землю, і лякати там когось, якщо їм доля подарувала, такий чудовий шанс?.. А привиди ― це щось земне і людське, тому це так. Це в’їлося у мою дитячу свідомість, росло, розвивалось і от починає разом з цим старіти...І я разом з ним.

            Лежу десь між стелею і підлогою. Думаю про цих, привидів яких не існує, і навіть ваші прибори мені цього не доведуть. І в моє тіло потроху вповзає лінь. Лінь взагалі жити. Стає нецікаво. Я знову не можу заснути, тріпощуть думки поволі і потроху починає світати. За вікном починають співати пташки, своїм виспаним голосом. Я поняття не маю, чи сплять птахи чи ні, та я ладна їх перестріляти, бо вони бадьоро виконують свої пісні. А я зла. Я зла і до того  задрю їм. 

            Оте „біле желе” повзе по стіні, і потроху зникає у сонячному промінні. Воно голосно сміється і зникає. Ну що ж , до наступної ночі, моє Безсоння. До наступної такої ж самотньою ночі...        

             

                                                                                                                         14.07.2008.



Смотрите также:

Вам это будет интересно!

  1. За последнее время прочитано
  2. Вкратце о жизни в последнее время.
  3. За последнее время прочитано
  4. За последнее время прочитано
  5. Последнее интервью Джоан Сазерленд